Три війни, на які приречений Зеленський

  • 13:38
  • 12.08.2019
64291186_1645455822265945_3031729122603696128_n

Володимир Зеленський або швидко буде успішним президентом, або швидко президентом не буде.

Той, хто писав йому інавгураційну промову, точно вловив нерв перемоги Зеленського: всі долучились до Зе!тріумфу. «Кожен – президент».

Ця формула така ж красива, як і неповна. До неї слід обов'язково додати невелике уточнення: «Кожен з нас – президент, поки він успішний». 

Неуспішний лідер приречений залишитись сам.

Одна річ – відпрацьовувати зустрічі з папірців, які готує твій Офіс чи МЗС, а інша – реально боротися за зміни, ламати стару систему чи працювати над виграшем у війні. Поки що усі ці проблеми для Зеленського мають, як би це не звучало, другорядну роль. 

Першочерговим завданням для нового президента є виборювання власної суб'єктності. Без неї Зеленському не побороти «старих», не закріпити у владі «нових» і вже точно не бути успішним у війні чи мирі.

На шляху Зеленського до власної суб'єктності у політиці видно мінімум три глобальні перепони, які йому доведеться здолати. 

Якщо узагальнити їх до імен, то це будуть – Порошенко, Медведчук і Коломойський.

Війна з минулим: Петро Порошенко

9b4faf3-poroshenko.jpg

У Володимира Зеленського мало часу і багато проблем. Одна з головних речей, які змушують новообраного президента діяти швидко, – його популярність. Точніше – природа цієї популярності.

Ще перед другим туром президентських виборів, до уже легендарних дебатів на стадіоні, було очевидно, що Зеленський популярніший за Порошенка майже утричі. Тоді ж було очевидно й інше: значна частина виборців Зе – це насправді анти-виборці, вони голосували не «за» нового президента, а «проти» старого. 

Рівень поляризації у суспільстві, рівень штучно піднятої напруги і ненависті, на яких хотів побудувати кампанію штаб Петра Порошенка, зіграв проти нього. 

Втома і ненависть до «старих» стали головними передумовами перемоги Зеленського. І головними його проблемами після виграшу.

Сконцентрувавши у собі всю суспільну ненависть, ставши точкою її виходу, Зеленський легко розгромив Порошенка. Але після того, як Петро Олексійович поступився кріслом на Банковій, Зе лишився сам на сам із величезною хвилею народного обурення.

Вибір у нового президента дуже простий – або він осідлає цю хвилю, або вона накриє його собою.

Саме тому Зеленський говорить із чиновниками так, як він говорить, брутально і по-хамськи виганяє їх із зустрічей, звільняє ледь не на кожній нараді і заледве не шмагає батогами в прямому ефірі. 

Він інакше не може поводитися: іншу поведінку його виборці сприймуть як колаборацію зі «старими», яких вони «зробили разом».

Після того, як він став президентом, Зеленський мусить відвести від себе «народний гнів» і спрямувати його у потрібному руслі. 

Але самих перейменувань Адміністрації на Офіс чи перенесення її в «музей Леніна» недостатньо. Публіка вимагає чогось більшого. 

І це прирікає Зеленського на тотальну війну з «колишніми» загалом і їхнім уособленням – Петром Порошенком – зокрема.

По-перше, тут є трохи особистого. Як розповідають в оточенні нового президента, він дуже ображений на попередника за бруд, який був вилитий на нього і сім'ю під час кампанії, за стеження СБУ, за ролики з вантажівками, за вкиди про ухиляння від призову тощо, тощо…

По-друге, Зеленський виграв на тлі «справи Свинарчуків» та інших корупційних скандалів, частина з яких були плодом хворої уяви менеджерів та працівників медіа-холдингу олігарха Ігоря Коломойського «1+1».

Не довести ці справи до суду і не покарати їхніх фігурантів, включно з Порошенком, означатиме для Зеленського розписатися перед прихильниками у власній неспроможності. А тоді йому, кажучи мовою сленгу, труба.

До речі, про Трубу. Саме главі Держбюро розслідувань Романові Трубі, схоже, випала роль головного інквізитора. 

Сам Петро Олексійович переконує, що очільник ДБР діє «за сприяння» колишнього заступника глави АП Януковича Андрія Портнова та чинного глави Офісу президента Андрія Богдана. 

Труба і справді розгорнув активну діяльність. Настільки активну, що головний ворог Порошенка Арсен Аваков мусив, по суті, публічно визнати: колишнього президента хочуть «кончать по беспределу».

І тут перед президентом Зеленським постає інша сторона боротьби за суб'єктність: прагнучи показати силу перед противниками всередині країни, він ризикує піти на поводі у «яструбів» із власного оточення. 

А це небезпечний шлях. Чим він може закінчитись, Зеленський міг би запитати в іншого «колишнього» – Віктора Януковича. 

Тим паче людина, яка допомагала кинути за ґрати Тимошенко, у Зе під рукою.

Війна з війною: Віктор Медведчук

53995FDB-7677-4F67-AD57-571A6FE87C22_w1023_r1_s.jpg

Війна з попередниками не єдина, в якій Володимиру Зеленському доведеться виборювати право бути суб'єктом. 

В Україні триває інша, реальна війна – з путінською Росією. І на цьому фронті у новообраного президента задачі куди більш важкі.

У ході виборчої кампанії Зе регулярно обіцяв закінчити війну. Правда, аж по сьогоднішній день структурного плану для виконання цієї обіцянки ні президент, ні його команда не озвучили.

До виборів Зеленський запам'ятався уже крилатою фразою про домовленості з Росією «зійдемось десь посередині» і обіцянками «говорити хоч із чортом лисим» для зупинки війни.

Після обрання активність президента була зосереджена на поверненні з російського полону українських моряків і зверненні до Путіна про «надо поговорить», що по суті своїй було старою ідеєю «Нормандія+», коли до переговорів із Путіним додаються США і Британія. 

Можливо, тому, що останні дві країни давно дали зрозуміти, що у такі переговори входити не хотіли б, розмови про мир на Донбасі знову увійшли у стадію старого доброго «Нормандського формату», який раніше критикували усі, включно з людьми Зеленського.

Обіцянки Зеленського під час кампанії добитись припинення вогню забезпечили йому підтримку Півдня та Сходу.

Але разом з цією підтримкою новообраний президент отримав і потужних ворогів в особі партії «Опоплатформа – За життя», чи, простіше кажучи, Медведчука-Путіна.

Спершу зі своїх каналів «опозиціонери» розповідали про «Зеленського як шанс для країни». У виконанні Медведчука-Рабіновича-Бойка це був шанс скинути Порошенка. Але контрагітація проти Порошенка зіграла із «опозиціонерами» злий жарт. Вони самі запустили на своє електоральне поле суперника, який їх повністю підім'яв під себе.

Щойно виборець Півдня і Сходу отримав альтернативу нафталіновим політичним дідам часів молодого Кучми, він одразу перейшов до молодого, «свого хлопця» із Кривого Рогу. 

Електоральні перетоки були настільки вражаючими, що до парламентських виборів рейтинг ОПЗЖ не врятували навіть прийоми Медведчука-Бойка у російського прем'єра Дмитра Медведєва – Медведчука мусив приймати особисто Путін. 

Цією зустріччю російський диктатор чітко вказав, з ким в Україні він хоче і буде вести діалог. У цьому кумівському середовищі все гаразд: «мирний план» написаний і «погоджений», знижка на російський газ домовлена.

Медведчук спокійно повторює путінську мантру про прямі переговори з Л/ДНР і охоче «представить» Україну за столом таких переговорів. 

По факту це буде внутрішній полілог розділеного натроє Путіна, квазі-«телеміст» між Путіним, Путіним і Путіним.Саме цього він і добивається, до цього все і зводить – до створення паралельної реальності переговорів, які покликані прикрити собою волю однієї людини.

Це зрозуміло. А от як Зеленський планує вибити собі місце за столом із російським лідером, поки незрозуміло. Чи Путін занадто «лисий чорт», щоб з ним розмовляти? 

І головне – що Володимир Зеленський планує протиставити «Путінським діалогам»?  Російськомовний канал для Донбасу? Хто його буде створювати? 

Словом, запитань набагато більше, ніж відповідей. А дати їх треба максимально швидко. 

Адже другий за потужністю медіаресурс країни у складі «Інтера» та холдингу «Новини» (канали 112, NewsOne i ZIK), підконтрольний лідерам ОПЗЖ, наповну розкручує маховик критики Зеленського.

Як це може відобразитись на рейтингу і народній підтримці, новий президент міг би запитати у свого попередника Петра Порошенка.

Благо, Кирило Тимошенко, чий продакшен знімав форуми Порошенка, і в якого є контакти «колишніх», у Зеленського під рукою.

Війна за майбутнє: Ігор Коломойський

​​​​​​​kolomoy_2_650x410.jpg

Главі Офісу президента Андрію Богдану журналісти не потрібні. А от його шефу без ЗМІ не обійтись.

Дехто у команді Зеленського може і справді вірити у те, що вони можуть впоратись без класичних медіа, задовольнившись сторінкою в Instagram.

Цим «радникам» доведеться спершу пояснити добрій половині виборців Зе і «Слуги народу», що таке інтернет, а тоді пояснювати, чому «Зе!кубики»– це важливо.

Треба віддати належне команді Зеленського, яка зуміла через інтернет достукатись до молоді, яка раніше на вибори не ходили. 

Але Україна як була, так і залишається телевізійно-правовою державою. Саме телевізор і доступ до нього давали право прописки в українській політиці.

Головне політичне ток-шоу на каналі Ігоря Коломойського так символічно і називається «Право на владу».

До речі, про Коломойського. Коротке президентство Володимира Зеленського проходить на тлі його запевнень, що він має власне «право на владу», а не отримане з рук олігарха.

Спершу цілодобові шоу «Кварталу» на «1+1» і тізери «Слуги народу» були просто «контрактними зобов'язаннями»  каналу перед продакшеном, а не відвертою агітацією. Потім звернення Зеленського у новорічну ніч до українців замість президента виявилось «помилкою каналу».

Ще пізніше Андрій Богдан на посаді глави Адміністрації президента – не лише адвокат Коломойського, але й «вірний соратник» і «найсильніший юрист команди».

Врешті топ-менеджер медіа-холдингу Коломойського Олександр Ткаченко в десятці «Слуги народу» був «знаним медіа-менеджером», а чорний технолог Олександр Дубинський та кілька журналістів «плюсів» на округах – просто тролінгом «старих» політиків.

Але навіть не це важливо. Куди більш показовою є поведінка самого Коломойського, який повернувся в Україну акурат під інавгурацію Зеленського.

Майже кожне інтерв'ю олігарха, які він не втомлюється давати, залишає по собі питання – а хто ж головний у країні? Коломойський знає все, у всьому орієнтується і робить політичні та кадрові прогнози, які підозріло часто здійснюються.

У розпал пошуків нового прем'єра і формування уряду, лише Коломойський дозволяє собі визначати фаворитів.

Врешті, Коломойський – єдиний із олігархів, який на «наполегливе прохання» Зеленського дозволяє собі не купити 200 «швидких», як Рінат Ахметов, а запропонувати «пофарбувати ларьок» у кольори веселки.

Рано чи пізно Зеленському доведеться визначити рамку свого співіснування з олігархами загалом і Ігорем Коломойським зокрема. 

Для початку можна було б пояснити, за яким принципом і процедурою визначаються щасливці, які будуть ремонтувати аеропорти, дороги чи купувати квартири? І як це надалі впливатиме, скажімо, на цікавість силовиків до них?

Наприклад, у разі надходження запиту від правоохоронних органів США щодо ймовірних фінансових махінацій з рефінансом «ПриватБанку», «пофарбований ларьок» збільшить чи зменшить шанси «маляра» уникнути правосуддя? 

Чи можна це сприймати як жарт, Володимиру Зеленському варто запитати у когось у себе в Офісі. Благо, людей, які тямлять у гуморі, там більш ніж досить.

* * *

Питання власної суб'єктності – без перебільшення ключове для новообраного президента. 

Якщо задуматись, то монобільшість партії Зеленського у новій Раді – це бажання народу надати президенту таку суб'єктність. 

Однак результат виборів слід сприймати як важливий, але тільки аванс. Побудова ефективних вертикалі і горизонталі влади – це безпосередня робота президента і його соратників. 

Як ми спробували описати вище, на цьому шляху Зеленського чекає багато складних рішень, кожне з яких може коштувати йому майбутнього. Як мінімум, політичного.

А може забезпечити і місце в історії.

Джерело: Роман Романюк, «Українська правда»

Новости

17 октября 2019
16 октября 2019