Ядерний арсенал, який міг знищити світ 10 разів. Унікальні фото ліквідації ядерних ракет України 1993—1996 років

  • 14:38
  • 16.05.2020
Знімок екрана 2020-05-16 о 14.30.05

Тридцятого жовтня 2001 року Україна знищила останню шахту для запуску міжконтинентальних балістичних ракет. Таким чином завершився майже десятирічний процес ядерного роззброєння. Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій за величиною арсенал ядерної зброї у світі після Росії та США: 176 шахтних пускових установок з міжконтинентальними балістичними ракетами СС-19 і СС-24, а також 44 стратегічні бомбардувальники, здатні нести ядерну зброю. theБабель публікує унікальні фото Валерія Мілосердова, що ілюструють процес ліквідації стратегічних ядерних ракет в Україні у 1993—1996 роках.

У 1991 році ядерний арсенал України загалом складався з близько 2 тисяч стратегічних ядерних боєголовок і близько 2,5 тисяч одиниць тактичної ядерної зброї.

Це означає, що можна було знищити весь світ, перетворити його на ядерний попіл приблизно разів десять, — розповідає професор Інституту міжнародних відносин політолог Сергій Галака, який досліджує, зокрема, питання нерозповсюдження ядерної зброї.

З 1990 року Україна впроваджувала основні безʼядерні принципи: не утримувати, не виробляти та не набувати ядерної зброї. У листопаді 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а 5 грудня 1994 року підписала Будапештський меморандум в обмін на відмову від ядерної зброї. Його гарантами виступили Росія, США та Велика Британія, до яких приєдналися Франція і Китай. Вони зобов’язувалися утримуватися від будь-якої агресії щодо України — зокрема і від економічного тиску. Після цього почалось вивезення боєголовок до Росії, і 2 червня 1996 року Україна офіційно втратила ядерний статус, коли остання боєголовка покинула її територію.

До такого рішення Україну спонукала низка чинників: міжнародний тиск, в першу чергу з боку Росії та США, що загрожувало політичною ізоляцією; контроль над ядерною зброєю залишався у Москви, Київ ніколи не мав ядерної скриньки з кодами запуску; у більшості ракет спливали гарантійні терміни, а на їх обслуговування та відновлення в Україні на той момент ресурсів не було.

На початку 90-х років увесь ядерний потенціал України перебував на озброєнні 43-ї ракетної армії Ракетних військ стратегічного призначення Збройних сил СРСР. Найпотужнішою з дивізій, що входили до її складу, була 46-та ракетна дивізія зі штабом у Первомайську Миколаївської області. До її складу входили командний пункт і 9 ракетних полків з боєзапасом у понад 700 ядерних блоків, а також частини забезпечення, польові райони, які розташовувались на території трьох областей: Миколаївської, Кіровоградської та Одеської.

Знімок екрана 2020-05-16 о 14.08.24.png

46-та ракетна дивізія 43-ї ракетної армії (Ракетні війська стратегічного призначення ЗС СРСР). Найкраща чергова бойова зміна заступає на бойове чергування. Первомайськ, Миколаївська область, листопад 1993 року.

Валерій Мілосердов

Як згадує в одному з інтерв’ю генерал-майор запасу Микола Філатов, який командував 46-ю ракетною дивізією у 1990—1994 роках, усе, що було повʼязано з Ракетними військами, у минулому трималося під багатьма печатками, з грифом «Цілком таємно».

Відбір кандидатів для служби у РВСП був дуже суворим, особливо на офіцерські посади. Вивчалися дані про всіх рідних і близьких, ретельно перевірялися морально-психологічні якості, інтелект, фізичні здібності.

Командний пункт кожного з полків 46-ї дивізії був під землею і керував десятьма ракетами, шахтно-пускові установки яких знаходилися на відстані 8—10 км одна від одної. Він міг витримати пряме попадання ядерної бомби і функціонувати в автономному режимі півтора місяця. Для цього в командному пункті був запас продуктів харчування, обладнання та спецзасобів.

Знімок екрана 2020-05-16 о 14.18.38.png

Ця служба вирізнялася напруженістю навіть у повсякденні. Офіцери бойового пуску чергували глибоко під землею, заступаючи на зміну на три-чотири доби. Тому навантаження збільшилось в рази в кінці 1993 — на початку 1994 років, коли розпочалась підготовка та, власне, ліквідація ядерної зброї.

— Ліквідаторам доводилося працювати не по 4—6 годин, як передбачали регламенти, а по 12—14, — згадує Микола Філатов. — Тоді навіть скликали урядову комісію, яка вирішувала, як переглянути графіки робіт. Але на рекомендації військових і медиків не зважили.

Знімок екрана 2020-05-16 о 14.21.48.png

— Ми відстиковували головні бойові частини ракет майже щодня. Найвідповідальнішу роботу виконували винятково вночі. І от відстикування й рух колони з тим добром мав право контролювати лише я або мій заступник. На сон фактично наклали вето, — розповідає тодішній командир 46-ї ракетної дивізії.

Не менш напруженим етапом став злив ракетного палива, основним компонентом якого був несиметричний диметилгідразин (гептил). Він надзвичайно токсичний, канцерогенний і мутагенний, найбільш небезпечний при вдиханні. Саме тому ракетники працювали тільки в засобах захисту.

— Процес ліквідації ядерної зброї був надзвичайно складним, перш за все, у технічному плані, дуже динамічним і досить емоційним: зброю знищували ті ж самі люди, які її створювали і обслуговували, — згадує Філатов.

Знімок екрана 2020-05-16 о 14.27.44.png

В Україні досі сперечаються, чи варто було відмовлятися від ядерної зброї. Утім, перший президент Леонід Кравчук, який поклав початок ядерному роззброєнню, не шкодує про своє рішення. «Ми з ядерною зброєю, не маючи систем управління та випробувань, були б схожі на мавпу, яка тримає у руках гранату і затиснула чеку», — казав він в інтерв’ю у 2016 році.

Колишній посол США в Україні, експерт аналітичного центру Brookings Institution із питань ядерного роззброєння Стівен Пайфер написав влітку 2018 року наступне: «США та Україна недооцінили Росію і не очікували на прихід Путіна. Якби президенти України Леонід Кравчук або Леонід Кучма могли передбачити події 2014 року, то не погодилися б на підписання Будапештського меморандуму».

Сергій Пивоваров, Бабель

 

Новости

7 июля 2020