Голова Миколаївської обласної ради Ганна Замазєєва в інтерв'ю журналістці «Шиповника» розповіла, чи знала про війну заздалегідь, коли перестала реагувати на погрози і чи варто повертатися до Миколаєва.
Докладніше у матеріалі Шиповника.
– Коли ви дізналися, що розпочнеться повномасштабне вторгнення? Можливо, Вас як працівника державної структури попереджали?
– Ні, ніхто не попереджав. Я знала рівно стільки, скільки все населення, мешканці Миколаївщини. Ні більше, ні менше. Повірте, я була дуже здивована, о пів на п'яту ранку почути вибухи, коли спала зі своїм чоловіком у своєму ліжку. Тим більше, я живу біля Кульбакинського аеропорту.
– Як ви провели першу добу війни? Що робили?
– Почувши вибухи, мені здається, кожна людина може подумати, що це наснилося. Потім я почула другий вибух – побігла до вікна, побачила зарево. Після цього я зібралася – на піжамні штани одягла джинси та поїхала до облради. Я почала телефонувати всім керівникам – Кіму (голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім, – прим.), Сєнкевичу (мер Миколаєва Олександр Сєнкевич, – прим.) для того, щоб зібратися і вирішити питання, що робити далі. Було ясно, що триває обстріл. Я дочекалася наших керівників і почалося обговорення, що робити, як діяти. О 12 годині дня я вже створила гуманітарний штаб, який запрацював перший і зараз найбільший у Миколаївській області. Я обдзвонила власників, керівників аптек і попросила, щоб хтось, що міг, звозив до штабу. І вже о 4 годині вечора ЛШМД, швидка допомога отримали ліки, які їм були потрібні.
– Що ви відчували емоційно протягом 24 лютого?
– Так, як і всі, я іноді відчувала й «панічні речі». Але мене більше турбувало, що зробити для людей. Потрібно було зробити приміщення для евакуації, щоб приймати з Херсонської області людей. Здається, об 11 дня ми вже прийняли першу сім'ю з Херсона і вони там живуть досі. Питання евакуації, а також гуманітарні речі я одразу погодила з Віталієм Кімом, як він собі це бачить. Також мені потрібно було вирішити дуже багато питань щодо нашої будівлі облради, а саме господарські речі: відключити ліфти, перевірити котел тощо. Якщо ти постійно бігаєш, то, мабуть, перше, що потрібно це зібратися. Усі мали зайняти свої місця. Кожен робив те, що вважав дуже важливим. Насамперед це був високий рівень довіри та велика координація всіх зусиль, обговорень, без суперечок. Злагоджена робота була наскільки це можливо зараз.
– Загалом, яка зараз ситуація в області?
Постійно ракетні удари чи касетні бомби, «Смерчі». Руйнується житлова інфраструктура, соціальна інфраструктура. Є постраждалі, поранені як серед військових, так і серед цивільних.
– Яка ситуація із наповненням бюджету станом на сьогодні?
– Я не маю достовірної інформації, оскільки я два тижні тому запросила звіт від військової адміністрації, щоб розуміти, яка ситуація з фінансами, оскільки зараз вони повністю відповідають за бюджет. Відповіді ще не отримали. Я не апелюватиму не достовірною інформацією. Як буде відповідь від адміністрації – скажу.
– Чи є інформація, хто з обласних депутатів залишив місто та країну?
– Я сказала б, наскільки мені відомо, що більшість депутатів допомагають нам. Деякі депутати служать у ЗСУ, багато депутатів у добровільних загонах чи теробороні. Є жінки, які евакуювалися з дітьми, я б теж не назвала це «кинули», бо вони перші тижні були у бомбосховищах – важко психологічно. І взагалі, моя позиція – діти не повинні цього бачити, чути. Якщо є така можливість, то, в принципі, жінки та діти мають бути у безпечніших місцях. Чоловіки-депутати більшість на місцях, середних є ті, які емігрують країною – займаються перевезенням гуманітарної допомоги. Але все у країні. Щопонеділка керівники апарату дзвонять усім депутатам, питають чи живі, здорові, а також роблять обов'язкове опитування всього персоналу.
– У перші дні війни ви казали, що вам загрожують, тому з метою безпеки вам довелося покинути місто. Зараз ви перебуваєте у Миколаєві, бо безпека позаду, чи вже звикли до погроз?
– В принципі, я звикла до погроз, тому що вони тривали до моїх висловлювань у Раді Європи у Страсбурзі. Після моїх публічних заяв вони (загрози – прим.) перестали мене в принципі турбувати.
– Тим, хто хоче повернутися до Миколаєва, що ви порадите?
– Я б порадила жінкам та дітям цього не робити найближчим часом, а тим хто повернеться – мужності, головне бути обережними та уважними. Не можна нехтувати правилами безпеки. Взагалі.
– Коли востаннє ви бачились із сім'єю?
– Давно. -
Коли, на вашу думку, Перемога?
– До кінця цього року.
Матеріал: Анна Гакман
