Ось як це зазвичай трапляється: обабіч дороги, неподалік пошарпаної дев’ятиповерхівки, гучнішає дивний звук. Чується він просто з-під землі. Здається, попід стовбуром старого клена розверзлася земля. Ніби тут, у надрах спального мікрорайону, прокинулось якесь пекельне створіння. Стогін, бурмотіння, тваринний рик — аж тут із люка теплотраси вистрибує людина. З’являється раптом. Ніби привид. Рухи різкі й непередбачувані — точнісінько поранений звір. Брудний, кошлатий. Біжить по гострих уламках власної пам’яті. Назустріч світлу сутінкових фар і нервовому гавканню клаксонів.

— А-а-а!!! Ходи сюди!!! — волає. — «Беркут»! Надягай наручники! Викликай підмогу! С*ка-а-а-а!

Навпрямки — крізь проїжджу частину й хідники. З упертістю криголама ріже потоки перехожих. Кричить, лається, воює із кимось невидимим. Виставляє уперед плече. Збирається вдарити. Але ні. Замість того розстібає ширінку, аби подзюрити на холодильник із пивом. Люди зніяковіло відвертають очі. Або ж сміючись дістають смартфони. Та частіше вдають, що нічого не відбувається.

Сєня, Крим, кленовий лист

Магазини й базар, ряд банкоматів, кафе, салон краси. Лікарня, пологовий, морг і євангелистська церква. Мікрорайон Намив у Миколаєві має усе для звичного життя. Та в жорнах локальної сансари застряг сторонній юродивий. Олексій Степанович Сєнін, 1989 року народження. Тут він — «бомжик Сєня».

— Бандити привласнили його квартиру. Тепер споюють, колють наркотики, щоби підготувати слухняного кілера, — народ перебирає у пам’яті немислимі легенди.

Сам про себе Сєня розповідати не любить. Чи вже й не може. Його біографію дбайливо береже таксист Василь. Він познайомився з приблудою кілька років тому. Тоді напади безумства ще не дошкуляли бідоласі, і він міг зв’язно розповісти свою історію. Сєня народився у передмісті Сімферополя — селищі Комсомольське. Жив із мамою (батько помер рано). У 15 скоїв розбій — шпигонув людину ножем. Потрапив «на малолітку».

За три роки хулігана перевели у виправну колонію для дорослих. — На «десятці» сидів, у Херсоні. Всього вісім років йому дали, — розповідає Василь, – схоже на те, що його там добряче били менти або ж свої. Ось і клинити після відсидки почало. У нього на руках шрами — хотів з життям рахунки звести. То стандартна для тюрми фішка.

Про тюремне минуле говорять і татуювання на Сєніних руках. По-дитячому невигадливо виведені кленовий листок і каракулі, схожі на свастику: бунтівник, що йде проти системи, свідомо залишивши рідний дім і ставши на злочинний шлях. У Миколаєві Сєня з’явився кілька років тому. Спершу ошивався в районі залізничного вокзалу, пізніше перекочував на Намив. Там його не раз били підлітки. Бувало, задля розваги обливали чоловіка зеленкою. Комунальники заливали бетоном один за одним каналізаційні люки. А мешканці викликали поліцію. Але вижити з району його так і не вдалося. «Його убити замало!» — продовжують звучати заклики у соцмережах.

— У нас тут є одна диспетчер, Аня, — продовжує Василь, — так вона його через знайому, завідувачку психлікарні, влаштувала на Володарського. Десь з півроку він там пробув. Підлікували. Вийшов майже іншою людиною, відправили його до матері в Крим. Але виявилося, що та поїхала в Росію на заробітки. А двоюрідній сестрі в Ялті до нього, очевидно, було байдуже.

І Сєня повернувся. Сунув пішки з Сімферополя майже місяць. Бачив дивних людей з автоматами. Не розумів, чому на блокпості в Армянську його не хотіли пропускати без паспорта. Та й взагалі, звідки взявся кордон — теж не міг втямити.

— Це вже після анексії було, — мовить далі Василь. — Зрештою військові дали йому миску макаронів з м’ясом. І Сєня побрів далі.

У Миколаєві з’явився чистий, виголений, у кросівках. Я дивуюсь: Сєня, чи то ти? Чого повернувся? А він мені: «Скучив». Сєні знову ставало гірше. Спершу мріяв поїхати на таксі в Трансильванію. Був готовий навіть збирати метал, аби нажити грошей на казковий вояж.

«Відвезеш мене, а?» — питав водія Василя.

Пізніше готувався оженитися з Тимошенко. Розказував, ось вона уже приїде в гості. Не дочекався. Перейшов на крики та щоденний бій з тінню. Удруге влаштувати Сєню до лікарні диспетчер Аня не змогла. Знайома з клініки виїхала до Ізраїлю. А решті його доля нецікава.

Відображення

Суботнього ранку на ринку людно. Перехожі вивчають цінники, займають черги. Шапка, старезна дублянка і засмальцьовані штани, що дивним чином не спадають долі. Сєня застиг біля вітрини ковбасного магазинчика. Все ж ніби ясно — безхатько бурить поглядом сардельки й курячі ніжки. Чекає подачки, як бродячий пес. Але ні. Він зупиняється тут щодня, аби поговорити зі своїм відображенням.

— Та я тебе підріжу, кажу тобі! Не віриш? Блатний я! — тихо і непереконливо лякає він «співрозмовника».

Сєні швидко набридає бесіда з власним відображенням. Починає заводитися, кричати. Пускається у свій приречений біг. І сам перетворюється на вітрину. У його порожніх очах насправді можна багато чого розгледіти: ненависть, страх, біль, власну розгубленість і байдужість перехожих. Але вони не хочуть цього побачити — власні очі опускають. За п’ять метрів від нього — черга за хлібом. За усталеною тут традицією Сєні силуються не помічати. Навіть на піку його нападів. Коли ж він спокійний, то й геть перетворюється на людину-невидимку. Від цієї ілюзії оточуючим легшає. Хоч і це теж — ілюзія.

— Уявляєш, Буся так роздерла носа, що уже тиждень не загоюється, — кипить житейськими діалогами черга. — Ти її до ветеринара возила? — Ще ні. — Слухай, не тягни! У мене он у батька в 80-х таке було, що не дай Боже! Він ніс десь подряпав, а рана не загоювалася й почала гнити. Пішов до нас в онкологію, його на Київ відправили і там лили рідкий азот. Ціла епопея була, поки заросло…

В його порожніх очах насправді можна багато чого розгледіти: ненависть, страх, біль, власну розгубленість і байдужість перехожих. Але вони не хочуть цього побачити — власні очі опускають.

Мами відводять за руку наляканих дітей. Геть — до теплих квартир. Але навіть за товщею склопакетів від його ревіння не сховатися. Особливо німої ночі. Здається, мине вічність — за годину напад закінчиться. Сєня втихне, сяде на лавку. І ось вже бурульки на вусах і густій косматій бороді танутимуть від блаженної усмішки. З блакитних очей зникне страх. Залишиться тільки покірний спокій. Як у пілігрима, що загубився в пустелі.

— Дай дві гривні! — попросить він незнайомця.

Присягне, що витратить гроші «на чай». Але знову піде на ринок, де з-під поли йому хлюпнуть самогону. Залізе назад у свій люк, де убивчо смердить, зате тепло і ніхто не образить. Людина з люка поспить трохи у своєму підземеллі. І знову кинеться у бій. Повторюватиме свій ритуал знову і знову. У лютневий мороз або серпневу спеку. Допоки не перестане битися серце. Допоки не впаде замертво на асфальт, а люди не зітхнуть із полегкістю. Тільки потрібно іще потерпіти. Зовсім трохи. Історія Євгена Руденко, фото Данило Павлов,  theUKRAINIANS.