Миколаївський драмтеатр: мистецтво, волонтерство та нові прем’єри у 98-му сезоні

16:30
05.12.2024

«У Станіславського, в першому томі про акторську майстерність, є завдання для акторів – «Пропоновані обставини». Суть у тому, що актор повинен діяти відповідно до тих умов, які йому пропонуються на сцені. Це один із фундаментальних принципів акторської майстерності: працювати з тим, що є». Саме з такої фрази розпочинає нашу розмову директор-художній керівник «Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії» Микола Берсон. Усе наше спілкування буде просякнуте подібною мистецькою філософією. І це не дивно, адже миколаївський «укрдрам», як називають його містяни – це справа життя для Миколи Семеновича. Він керує колективом театру вже понад 36 років, і пройшов разом з ним різні випробування, які колектив продовжує долати і під час війни.

«За першої можливості ми знову відкрили двері для глядачів»

Миколаїв, як і більшість міст півдня, сходу та півночі, опинився ледь не епіцентрі військових подій, починаючи з ранку 24 лютого 2022 року. Росіяни планували захопити місто в перші дні, кидаючи на його штурм колони техніки та живої сили. Завдяки мужності й згуртованості українських військових, волонтерів та простих людей на місцях, планам окупанта не судилося здійснитись. І театр, як невіддільна частина міста, осторонь не залишався уже в перші дні великої війни.

«Перші два дні – 24 та 25 лютого – були складними. Ми тільки приходили до тями. Але вже на третій день почали складати плани. У перший період роботи вирішили ставити «Труфальдіно з Бергамо». Це була серйозна, велика робота. У нашому репетиційному залі тим часом облаштували простір для волонтерів. Дівчата плели маскувальні сітки. Частину матеріалів надавали зі складу театру, інше привозили волонтери. Робота йшла безперервно: плели, передавали, одразу забирали й вивозили. Такі сітки були дуже потрібні для укриття бронетехніки. Результат був вражаючим – ми працювали, як на конвеєрі», – розповів нам Микола Берсон.

Микола Берсон, фото: Анни Гакман/Shipovnik

Берсон говорить, що його знайомі неодноразово пропонували виїхати з міста у більш безпечне місце, проте він навідріз відмовлявся. Згодом працівники театру облаштували у підвалі місце відпочинку для свого керівника:

«Я обрав свій шлях. Це був мій вибір, моя позиція. Організовувати роботу, керувати процесами – було важливо працювати з тими, хто залишився. Глядачів тоді не було, працювали з тим, хто міг брати участь. Хтось займався своїми справами, хтось виїхав, так і було. На жаль, двоє артистів вчинили не дуже тактовно: вони вирішили поїхати працювати до Одеси».

Після того, як місто оговталося від шоку початку війни, а українські військові змогли відігнати війська агресора, команда театру почала працювати над майбутнім репертуаром.

«Так народилася велика вистава «Труфальдіно з Бергамо». Майже не було оркестру, але ми придумали невеличку музичну групу. Вони, як у театрі Дель Арте, сиділи на сцені в перуках, створюючи атмосферу. Саме так колись робили в Італії: кілька музикантів супроводжували виставу, додаючи живого звучання. Ми виходили з тих обставин, які були. Перерозподілили акторів, зробили все можливе. Чудовий Труфальдіно у виконанні Студзінського став справжньою зіркою. Ми побачили, як люди стали повертатися до роботи. Ті, хто виїхав у село чи в інше місто, набралися сміливості та почали підтягуватися назад. Робота оживала, і перш за все з’явилися плани. Великі плани: постановки, вистави, нові проєкти. [...] За першої можливості ми знову відкрили двері для глядачів. І хоча всі звикли до традиційного новорічного шоу – цього року у нас ювілейне, вже 25-те – саме тоді це було вперше після довгої перерви. Як це організувати? Що робити? Врешті колектив ухвалив рішення показувати виставу на Малій сцені. Сам театр тоді прикрасили у різдвяній тематиці, аби люди змогли бодай на кілька годин відволіктися від постійних обстрілів, від яких тоді страждало місто», – розповів Микола Берсон.

Миколаївський національний академічний український театр драми та музичної комедії, фото: Анни Гакман/Shipovnik

Наступним великим викликом для театру стали блекаути, які не могли не вплинути на його роботу. І стосується це не лише організації робочого процесу, а й навіть репертуару, який коригували відповідно реаліям сьогодення.

«Весь цей час ми створювали складні вистави, навіть такі, які зможуть пережити війну. Наприклад, «Сон літньої ночі» – це гігантська постановка. На сцені лампи, ми показуємо, як під час відключень світла імпровізуємо. Там навіть є сцена, де працівники обленерго виступають у костюмах, а глядачі сміються. Хоча весь текст Шекспіра залишився оригінальним. Ось так театр прилаштовується. Але це не просто наш театр – загалом театр здатен адаптуватися до будь-яких умов. В Європі, наприклад, люди стоять у чергах за дешевими квитками, тому що театр для них – це щось більше. Так, квитки дорогі, але глядачі готові чекати, щоб відчути дихання сусіда, щоб зануритися в інший час і простір. Театр – це місце, де зникає метушня. Ти заходиш – тиша. Спокійно роздягаєшся, проходиш, відчуваєш аромат кави й тістечок. Перший акт, антракт – це час, коли ти можеш роздивитися все навколо, подумати. Тут немає цього шаленого темпу, страху чи тривоги, які сьогодні переслідують нас у повсякденному житті», – розповів Микола Берсон.

Але після кожної вистави глядачі – так само і колектив миколаївського театру – повертаються назад до реальності. А реальність така, що російський окупант цілеспрямовано нищить енергетику країни перед зимою, тому відключення світла і гуркіт генераторів повертаються у наш побут. І щоб мати змогу далі працювати для громади, театру також доводиться підлаштовуватися.

Гримерка, фото: Анни Гакман/Shipovnik

«Мала сцена взагалі весь цей час не було питань (завдяки наявності невеликого генератора - прим.), коли найбільш страшні часи, світло є, і ми працюємо. Зараз ми встановлюємо на 50 кВт генератор, дуже великий. Це для великої сцени. Ми знайшли 400 тисяч гривень на встановлення генератора, а сам генератор – це спонсорська допомога. Я написав листа, і нам з Польщі привезли генератор, його вага півтори тонни, коштує мільйон чи щось таке. Тобто, нам подарували. Один генератор мали на малу сцену, а один сюди», – поділився директор драмтеатру.

Станом на сьогодні 9 співробітників та акторів театру захищають країну в лавах ЗСУ, незважаючи навіть на те, що театр має змогу бронювати своїх працівників. Окремо Микола Семенович додає, що театр постійно збирає та відправляє кошти на допомогу армії:

«Театр потрапив до переліку критично важливих підприємств, а зараз пройшов повторну атестацію. З 1 грудня вводять нові правила, ми продовжуємо працювати. Важливо, щоб держава усвідомлювала: ми потрібні людям. Якщо цього не враховувати, велика кількість людей залишиться без можливості отримати емоційну підтримку та насолоду [...]. Ми за 2023-й рік перерахували 500 тисяч гривень своєї зарплати на допомогу ЗСУ. У цьому році ми вже відправили на допомогу ЗСУ 460 тисяч. Наголошую, що це із зарплат. Зазвичай ми донатимо «Повернись живим» (благодійному фонду - прим.). Ще 100 тисяч перевели на президентську програму «Водні байрактари», 60 тисяч на фонд «Кіммерії», це обласний наш фонд».

За можливості колектив миколаївського театру намагається допомагати й колегам з інших міст, наприклад, Херсонському театру імені Куліша.

«Ми підтримали їх – передали 10 тисяч гривень на продукти та ще 20 тисяч на інші потреби: ліки, зарплати. Багато людей звідти виїхало. Чесно кажучи, деякі вирішили перейти на російську сторону. Наприклад, народна артистка, ведуча акторка театру Ружена Рубльова зараз очолює Генічеський театр. Вона виступала в Москві, навіть співала їхній гімн. Заступник директора з комерційних питань також там. Декілька артистів повернулися в Генічеськ і відкрили театр. Я, на щастя, можу сказати, що у нашому театрі немає жодної людини, яка б зрадила Україну», – додав Микола Семенович.

Глядачі у залі, архівне фото театру

«Ми дуже багато говоримо про ментальне здоров'я, але казати та діяти – це трішки різні речі»

За словами директора, попри всі труднощі, театр продовжує робити найголовніше – дарувати людям радість, спокій та відволікати від незгод. Навіть зараз вистави колективу збирають аншлаги. Для нового 98-го сезону, який розпочався 1 листопада, колектив театру підготував 11 прем’єр. Також у репертуарі залишаються інші вистави, які вже протягом багатьох років традиційно збирають аншлаги. Уже зараз купити квитки на найближчі вистави майже неможливо – все продано. Та навіть така ситуація, здається, не задовольняє Берсона:

«На 5 січня залишилось 5, на 7 січня – 20 і на 8 січня – 12. І я вважаю, що це погано, тому що у нас раніше за три місяці квитків не було взагалі. А зараз я розумію людей. Я думаю, що особливо в цей час хочеться відчути лікоть один одного, запах кави, атмосферу театру. Я помітив, що зараз багато переселенців: з Херсону, з районів Миколаївської області. Я багато відпрацював у районах, в селі. Багато знайомих бачу з Вознесенська і тому подібне. Нова Одеса, Єланець, Березанка, Очаків – вони їдуть аж гай шумить. У нас це було постійно. У нас постійно аншлаг – люди стояли в черзі, каса повна. Та люди все-таки не хочуть купувати на 3 місяці вперед, бо вони не впевнені у майбутньому [...]. Для людей повинно бути свято. Для чого військові там (на фронті - прим.) стоять? Для чого нас боронять? Гинуть, боронять, нас захищають для того, щоб тут життя було».

За словами Берсона, зараз увагу на театр особливо почала звертати молодь. Такі вистави як «Кайдашева сім’я», «Наталка Полтавка» та інші викликають у людей фурор:

«Зараз у театрі стало більше молоді, і це мене щиро здивувало. Наприклад, є вистави, які йдуть вже десятиліттями. «Кайдашева сім’я» йде на нашій сцені вже 26 років, і щоразу – повні зали. Ми ставимо ці вистави в українському стилі, дотримуючись традицій. Класика: «Кайдашева сім’я», «Наталка Полтавка», «Засватана, невінчана», – завжди сприймається на ура! Глядачі люблять цю класику, і вона не втрачає актуальності. Однак ми не обмежуємось лише класикою. Є креативні постановки, як-от «Тартюф». Це теж класика, але подаємо її так, щоб глядачі виходили із зали захопленими. Саме в цьому мистецтво театру: оживити класику, зробити її близькою сучасному глядачу. Увесь цей час ми працювали, не зупиняючись. І, якщо чесно, театр не просто виконував свою місію – він перевершував очікування».

Також він додав, що в умовах війни та відключень світла Мала сцена часом виходить на перший план:

«Що стосується Малої сцени – це особливе місце. Я називаю її «театральний шампунь три в одному». Вона присвячена жінкам. Там атмосфера затишку і тепла: після роботи вони можуть прийти, випити 20 грамів коньяку, чашку кави, з’їсти щось солодке, розслабитися. Репертуар теж орієнтований на жіночу аудиторію. Ми створюємо вистави, які захищають жінок, їхні почуття, їхню гідність. Навіть у найважчі часи, коли Велика сцена не працювала, Мала сцена продовжувала приймати глядачів. Вона стала місцем, де люди могли знайти підтримку. І зараз ми працюємо безупинно, готуючи репертуар наперед».

Мала сцена, фото: Анни Гакман/Shipovnik

Уже протягом 30 років у миколаївському «укрдрамі» працює школа акторської майстерності «Академія Пані Куліса». Ця школа дала поштовх для багатьох талановитих акторів та режисерів, які сьогодні посідають провідні місця у різних театрах України та за кордоном. Набір до школи проводили й цьогоріч, каже Берсон.

Вони набрали групу – 13 юнаків і дівчат 8-9 класів. Програма навчання триває три роки, для учнів викладають п’ятеро кваліфікованих спеціалістів:

● Сергій Чиркалюк, заслужений артист України – теорія.

● Максим Руденко, заслужений артист України – акторська майстерність.

● Інна Леонтьєва, провідна артистка театру – сценічна мова.

● Євген Студзінський, артист вищої категорії – музика і вокал.

● Андрій Іванов, балетмейстер і помічник режисера – пластика та хореографія.

«Заняття відбуваються тричі на тиждень. Ми не ставимо собі за мету випускати лише професійних акторів, але за ці роки наші випускники досягли значних успіхів. Вони працюють у багатьох театрах України та за кордоном: у театрі імені Лесі Українки, Київській опереті, а також у Канаді. Один із наших випускників, Максим Галенко, сьогодні є головним режисером і художнім керівником Національного театру імені Лесі Українки. Це вже говорить про високий рівень нашої студії. Крім цього, ми прагнемо зацікавити молодь. Наприклад, вистава про Едіт Піаф викликала величезний резонанс, привернувши увагу нової аудиторії. Театр має «посадити» глядача на культурну «голку» так, щоб він хотів повертатися знову і знову», – розповів директор миколаївського «укрдраму».

Закінчуючи розмову, ми запитали у Миколи Семеновича, що особисто для нього зараз найважливіше у роботі та подальшій долі театру. І ось, яка була його відповідь:

«Зберегти людей, трупу. І примножити. Я не знаю, як і якими повернуться люди з фронту, але зберегти колектив – це перше. І друге – це залишитись на рівні фаховому, професійному та творчому».