«М'яко кажучи, неприємно, коли вони ходять з автоматами по дому»: Історії людей, які вирвались з окупації на півдні України

  • 18:08
  • 05.07.2022
chernihiv_8476

24 лютого 2022 року – день, який змінив життя всіх українців і світу. 24 лютого 2022-го став доленосною історичною віхою, який розділив життя на «до» та «після».

24 лютого в період з 4 до 5 ранку територія України зазнала ракетних обстрілів з боку російської федерації. Вибухи були чутні в районі Харкова, Дніпра, Чернігова, Миколаїва, Одеси, Херсона, Маріуполя, Краматорська, Волновахи, Луцька, Хмельницької, Сумської та Вінницької областей, а також у Києві та області.

Війна розпочалася.

Перша почута сирена. Перша ніч, проведена в бомбосховищі пліч-о-пліч з чужими людьми.

Перший постраждалий будинок по сусідству. Перший близький знайомий, який загинув від російських ракетних ударів. Перша спроба вмістити найнеобхідніше і найдорожче в одному рюкзаку. Перший виїзд за кордон не в ролі туристів, а як біженці.

На нашій землі йде безпідставна, загарбницька, кровопролитна, нещадна, жорстока війна.

Кожна історія людини варта уваги. Але зараз нам би хотілось поділитись історіями людей, які прожили на тимчасово окупованих територіях.

Радіон, 25 років, житель Херсону, був змушений покинути рідне місто, будинок, роботу. Двічі прожив на окупованій території, вперше – в селі Томина Балка, вдруге в Херсоні.

«Почув вибух, одразу зайшов почитати новини – почалася війна.

Я був у Херсоні, але потім вирішив поїхати до села Томина Балка. Днів через 7-10, після нашого приїзду, село потрапило до окупації.

Ми зрозуміли, що село окуповане одразу. Виходиш на вулицю і бачиш купу танків «Z», які їдуть з боку Херсону. Було зрозуміло, що вже відбувається щось жахливе, тому що в Херсоні наших уже немає. А потім уже всі почали говорити, що до села заїхали росіяни.

Вони ходили по будинках, перевіряли документи, телефони. До моєї бабусі заходили до хати, там усе перевірили, до підвалу заходили. М'яко кажучи, неприємно, коли вони ходять з автоматами по дому.

Надвір було страшно виходити, особливо перші дні. Але треба було зайти хоч в магазин по хліб – почали виходити. Багато хто боявся, але вибору не було. Більшість магазинів були закриті, тільки один працював», – розповідає Радіон.

chersonas-protestas-pries-okupantus-89627521.jpeg

«Ми не здаємося, ми частина України!»

Ця фраза щодня звучить на вулицях міст і сіл Херсонської області. Люди мирно протестують проти присутності російських військ, заявляючи, що їх ніхто не чекав і вони мають просто піти.

«Був випадок, коли я заходив у магазин і переді мною якраз купували продукти російські окупанти. Вони розраховувалися рублями і їм продавчиня нічого не могла сказати. Від них «несло» за кілометр, вони діставали брудні, пожмакані гроші. Продавчиня на них дивиться і каже: «Я рублі не приймаю», а вони кажуть: «Ну, давайте, курс 1 к 3». І їй довелося взяти рублі.

Десь 2 тижні ми прожили в окупованій Томиній Балці, а потім повернулися до Херсона. По-перше, у селі було багато військових та дуже почастішали вибухи. І настільки було жорстко, що в хаті вікна та двері ходором ходили.

Росіяни окопувалися вздовж села. І була інформація, що на околиці села був якийсь будинок, де вони заряджали телефони, але не можу це точно підтвердити.

До Херсона було десь 4 блокпости. На блокпостах паспорт перевіряли лише у чоловіків. У Херсоні ми прожили близько місяця. Місто стало порожнім. Дуже мало людей, машин, але в магазинах нереальні черги. 

Дуже важко було знайти нормальні продукти: м'ясо, макарони, гречки взагалі не було, ковбаси також. Вже й забули, як вона виглядає. 

По вулицях їздили військові, кілька разів бачив двох здорових чоловіків в чорній формі, з російським прапором, ходили вулицями, мабуть, контролювали ситуацію.

Морально було важко. Потім почали говорити про те, що людей забирали в машини, відвозили незрозуміло куди – це насторожувало.

Ми вирішили поїхати. Двома машинами, в одній я був за кермом – решта була жінки та діти, а на другій їхав тато за кермом, теж із жінками та дітьми. Ми їхали через Снігурівку. Я точно пам'ятаю, що останній блокпост окупантів був через Снігурівку. Було добре, що їхали самі дівчата. Паспорт перевіряли тільки в мене, і я сказав, що я перевізник. Перевізники їм гроші «башляли» за те, щоб вони спокійно пропускали мешканців, але нам пощастило, ми проїхали безоплатно. Також вони питали мету поїздки, питали коли назад їхатимемо.

Коли ми стояли в черзі на останній блокпост, ми бачили як метрів 300 від нас вони запускали ракети, це було дуже страшно. Ми не розуміли куди летить – у нас чи далі.

У мене залишилися знайомі у Херсоні, кажуть, що роботи так і немає, ціни дуже підскочили, єдине, що овочі дешеві, але вони там завжди були дешеві. 

Також на блокпостах завжди перевіряли телефони, а також запитували чи є татуювання. Навіщо їм татуювання –  не знаю», – розповідає Радіон.

03a70000-0aff-0242-5109-08da1dff79f3-cx0-cy7-cw87-w1200-r1.jpeg

​​«З Херсону на підконтрольну територію України ми їхали 18 годин. 

Знаєте, що найскладніше? Щоранку встаєш і не знаєш, чого чекати, що буде далі. Ти розумієш, що треба щось купити поїсти. М'ясо продавали нечищене, не рубане, 250-300 грн/кг свинини. Роботи немає, а їсти хочеться. Ми виходили в магазини о 8-9 ранку, а приходили о 12:00-13:00. Після 15:00 місто вмирає. Ніхто не ходить, не їздить, боялися всі. Комендантська година у нас була з 20:00.

Але в Томиній Балці було гірше. Там було чутно й запуск, і прильоти, і відльоти.

Російські солдати не розуміють, що вони прийшли вбивати просто так, що ми їх не чекали й не звали. Був випадок, коли я йшов з мамою до магазину і назустріч їхали машини «Z», вони зупинилися біля нас, ми йдемо далі, на них не дивимося, з машини вийшов військовий, мабуть, головний з них, питає у нас:

– Добрый день, можно ли вас на пару слов?
– Так
– Вас здесь не обижают? Есть националисты?
– У нас все добре. 
Мы приехали защитить вас.
– У нас все було добре, – повторюємо ми.

Росіян було дуже багато, вони цілий день їздили туди-сюди по селі.

Коли ми потрапили вже на українські блокпости, то наші військові питали, де приблизно розміщені блокпости окупантів, щоб завдати удару», – розповідає Радіон.

В окупованому Херсоні нова реальність – високі ціни, магазини, наповнені російськими продуктами, рублями, відсутність освіти, лікарі змушені працювати у військових госпіталях.

Далі ми поспілкувались з людьми, які прожили в окупованій Снігурівці.

Окупанти почали обстрілювати Снігурівку за тиждень з початку повномасштабної війни, а 19 березня вони увійшли до міста. Окупанти обшукували людей, а водіїв гуманітарного транспорту, який їде з Миколаєва, затримували та брали у полон.

67cf13dbe348050f.jpeg

Анастасія, 24 роки, жителька Снігурівки. Прожила в окупації тиждень. 

«Першого тижня вдома було спокійно. Потім десь із 10-12 березня почали літати літаки, почали бомбити житлові вулиці. Дуже багато будинків постраждало. 19 березня вони зайшли до міста. Ми не повірили відразу, звичайно, але потім зайшов колега тата і сказав, що справді їх уже видно у місті.  Росіяни заходили до будинків – шукали ТрОшників, АТОшників тощо.

Заходили й до нас – обшукували будинок. Одного разу я встигла сховатися у сусідів, бо теж невідомо, що в них у голові. Вдруге, коли вони прийшли, я була вдома, вони заходили в будинок, дивилися, просили, щоб ми показували телефони, а телефони були розряджені, бо вже тиждень не було світла. Я знаю, що у багатьох вони відбирали речі, транспорт, зброю.

Запаси їжі у нас були мінімальними, як у всіх людей. Проблеми із водою були. Мама встигла набрати цілу ванну води, але вона за тиждень закінчилася, бо не одна людина у родині. Потрібно було думати, що робити далі, питна вода закінчилася, наш магазин не працював, та Слава Богу, у когось були колодязі – це хоч якось врятувало. 

Деякі окупанти свято вірили у те, що у нас бандерівці й нас потрібно рятувати. Вони казали, що їх направили допомогти нам, встановити нову владу, хоча ми їм казали, що нам це не потрібно, що у нас все добре.

Мені вдалось покинути місто. Був блокпост – вони перевірили документи, перевірили автомобіль. Вони мали якийсь список, звірялись по ньому. Я так розумію, у список входила тероборона, щоб ніхто не виїхав з них. А потім закрили проїзд взагалі. До міста не можна в’їхати-виїхати.

Звичайно, за 3,5 місяці люди якось звикли жити без світла та води. Працює ринок, можна купити хоч якісь продукти, але ціни дуже високі, тому що товар привозять з Херсона, ще й тут накрутка йде. Але все ж таки можна хоч щось купити. Знаю, пачка кави коштує – 500 грн. Але хоч якісь продукти можна придбати. Звісно, людям страшно. Я чекаю хоч якоїсь гарної вісточки», – розповідає дівчина.

Шукач | Снигиревка. Тайник

Софія, 21 рік, мешканка Снігурівки. В окупації прожила тиждень.

«Я дуже чекала на весну. Це моя улюблена пора року, але плани змінилися… 

Я спала, мене розбудила сестра, вона була дуже налякана і сказала, що почалася війна, я не відразу в це повірила.

Російські війська зайшли до нашого міста. Відразу почали ходити по домівках, тоді нам стало страшно, бо моя мама військовослужбовець і я знаю, що люди, які якось пов'язані з цим до них погано ставилися росіяни й нам було в першу чергу страшно за маму… Тому ми сховали все, що було пов'язано з військовою тематикою. 

Коли вони зайшли до нашого будинку їх було 8 осіб, потім залишилося 5, дехто пішов оглядати будинок, а решта прийшли з повербанками і почали заряджати наші телефони, у нас вже тоді тиждень не було світла.

Я граю на фортепіано, вони запитали, хто грає на інструменті? Я говорю: «Я граю», він: «Можна прийти ввечері послухати?» Після цього ми вдома не ночували, бо вони бачили, що вдома самі дівчата (в нас вдома було 4 дівчини – я, мама, сестра, подруга), вони почали пропонувати «обміняти повербанк на музичний вечір», нас це налякало і ми вирішили не спати вдома. Ми ночували у сусідів.

Через те, що ми живемо у приватному будинку, нам було простіше: ми могли розтопити піч, у нас був колодязь, до нас приходили знайомі – набирали воду. Ми їли все, що було в морозильнику. Вночі було страшно, ми спали на підлозі під стінкою.

Я знаю, що окупанти мішками виносили наші речі. Але те, що крадуть – це вже не так бентежить, головне, щоб будинок був цілим.

В Одеській мерії нагадали, де в місті бомбосховища :: Ізбірком :: Головні  події Одеси

У нас бомбосховища – лише шкільні підвали й все. 

Ми  прожили в окупації тиждень, нам вдалося виїхати. Ми зі зібраними речами сиділи 5 днів, шукали з ким можна поїхати, але нам пощастило знайти знайомого, який вивозив свою доньку і нас забрав. На блокпостах вони перевіряли телефони та речі.

Вони знають, що прийшли нас вбивати, захоплювати територію, але дехто казав нам: «Та це ваші вас бомблять». У мене мало знайомих залишилося у Снігурівці, зв'язку  та світла – досі нема, дуже складно підтримувати зв'язок», – розповідає Софія.

Ми повинні завжди кричати, говорити та писати про біль, яку нам принесли окупанти. Вони скалічили нам долі, життя, а в когось і зовсім відібрали. Ми ніколи цього не забудемо, але ми вистоїмо. Переможемо. Україна обов’язково переможе!

 

 

Анна Гакман

Новини

10 серпня 2022
9 серпня 2022